«Ніхто не забутий, ніщо не забуте» ‒ це не просто фраза, це свідомий вибір кожного, хто шанує пам’ять загиблих співвітчизників, їхню доблесть і мужність, беззавітний героїзм. 9 Травня ‒ це вічний наш біль, біль від усвідомлення непоправності людських втрат, скорбота і в той же час трепетне відчуття Свята, нехай і зі сльозами на очах. Цього вже не змінити, поки в наших серцях живе пам’ять про переможців Великої Вітчизняної війни.

Сьогодні ми святкуємо 74-річчя нашої Перемоги у найстрашнішій, найжорстокішій війні. Тоді Україна, перебуваючи у складі Радянського Союзу, не лише відстояла свободу і незалежність своїх громадян, а й звільнила Європу і весь світ від фашизму. У цей день, 9 Травня, ми схиляємо голови перед усіма, хто наближав День Перемоги, борючись на поле бою або самовіддано працюючи в тилу. Не менш важливий подвиг дружин, матерів і дочок наших воїнів. Адже це вони, залишившись на окупованих територіях в центрі України, в тому числі в Оржицькому котлі при обороні Києва, з початку війни і до січня 1941 року в бойових умовах супроводжували колони військовополонених, годували їх, шукали і знаходили в концтаборах тяжкопоранених синів, чоловіків, батьків і просто односельців. Низький уклін вам, дорогі наші!

І що ми бачимо зараз ‒ через 74 роки після тієї Великої Перемоги? Ми бачимо, як влада всіляко намагається стерти код пам’яті, змусити українців забути про героїчні сторінки нашої історії, знецінити великий подвиг наших батьків і дідів, які (тоді Україна була у складі Радянського Союзу) боролися за свободу і незалежність своєї землі і врятували від поневолення всю Європу.

Горезвісна декомунізація, що проводиться владою, її спроби нав’язати «потрібну» ідеологію та маніпулювати свідомістю українців, насаджуючи ідеї радикал-націоналізму, єдиної «титульної нації», успіхом не увінчалися. Українці завжди пам’ятали і будуть пам’ятати і шанувати пам’ять тих, хто під час Великої Вітчизняної героїчно захищав свою землю, хто дійсно врятував країну.

Влада продовжує нав’язувати суспільству ідею героїзації воїнів УПА, ідею необхідності примирення і визнання їх борцями за незалежність України. Тільки недостатньо прописати це в законі, щоб народ з цим погодився. Українці не сприймають ідеологію націонал-фашизму і парубійства (читай ‒ фарисейства). Нам кажуть про примирення, шикуючи в факельні колони від Львова до Києва під нацистським «брендом» знищення всіх «неукраїнців», приховують факти і всіляко замовчують різанину людей за національною ознакою під керівництвом ОУН-УПА. Чому прикривають тих, чиї руки заплямовані кровью, тих, хто безпосередньо причетний до тяжких злочинів і геноциду? Після поразки у роки війни та повоєнний час націоналістичних рухів і воїнства УПА від органів правопорядку і радянської армії неповага та неприязнь бандерівців і подібних до них груп людей переросли у неприховану ненависть, на зміну якій у наш час прийшла відкрита, нахабна і мотивована помста як системі влади того часу, так і носіям ідеології комунізму та інтернаціоналізму. Про яке примирення ми можемо говорити за таких обставин? Де живий приклад «закопування сокири війни»? Хіба не «арійська зверхність» звучить в кричалках і політичній тріскотні проповідників ідеології націонал-шовінізму? Саме такий націоналізм президент Франції Макрон називає головним ворогом патріотизму.

Та й взагалі, не мають морального права говорити про примирення і єднання представники влади, яка намагається розколоти, роз’єднати власний народ ‒ розділити українців на «своїх» і «чужих» в залежності від мови, віри, місця проживання. Влада, яка приймає відверто антиконституційний мовний закон, що порушує права російськомовної частини населення і всіх національних меншин. А що за цей час було зроблено для того, щоб припинити протистояння на Сході України, яке триває роки? Не лише одіозний В’ятрович, а й чиновники найвищого рівня Парубій, Кириленко і навіть глава держави ‒ всі ці націонал-поводирі доклали максимум зусиль, щоб зробити неможливими інтеграцію Донбасу в Україну, сприяння у поверненні наших громадян і територій.

Сьогодні наше завдання ‒ не роз’єднувати, а об’єднувати. Ми маємо зберегти пам’ять про Велику Перемогу, про подвиг, який здійснили українці разом з іншими народами СРСР. Ми маємо пам’ятати, щоб запобігти повторенню тих страшних подій. І щоб через безпам’ятство не переживати знову таку ж ганьбу, як під час 5-річчя трагедії 2 травня в Одесі, коли наша влада навіть не згадала про те, що трапилося, не кажучи вже про слова підтримки і співчуття родичам загиблих.

Багато що залежить і від новообраного Президента України. Чи буде він серед тих, для кого слова «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» ‒ це не просто гасло, а позиція, данина поваги до пам’яті наших предків та їхнього подвигу. Адже тільки поки ми пам’ятаємо про наших героїв, що самовіддано захищали Батьківщину, живе і пам’ять серця, яку повинна дбайливо берегти кожна українська родина.

Низький вам уклін, дорогі ветерани Великої Вітчизняної війни! Ми пам’ятаємо про вашу мужність і силу духу і пишаємося вами!

Міцного вам здоров’я, мирного неба, оптимізму і благополуччя!

З Великим Святом 9 Травня переможців та їхніх нащадків!

Василь Німченко,

народний депутат

від ОПОЗИЦІЙНОЇ ПЛАТФОРМИ ‒ ЗА ЖИТТЯ

Останні записи